Поезія “Не їдь, матусю!”


В печі потріскував вогонь,
Матуся поралась в кімнаті,
А поруч доня і синок,
Веселі, радісні, завзяті…

– Матусю, дай допоможу, –
Маленька доня голосила.
– А я водички принесу,
Бо ти матусю вже стомилась…

Раділа мама, в неї є
Найкращі, найдорожчі діти,
І так хотілося для них,
Зробити все у цьому світі…

Прийняла рішення вона –
Поїде гроші заробляти,
А що, он подруга одна
Уже будує другу хату…

Защебетали діточки –
Не їдь матусенько, не треба,
Ти подивись, у нас все є,
І їхати нема потреби!

Поплакали, обійнялись…
Поїхала у світ матуся,
А діточки до татуся
Тулилися і до бабусі…

Минали дні, ішли роки,
Матуся гроші висилала,
Все що хотіли діточки,
У магазинах купували…

Але чомусь вночі тайком
По щічках слізоньки стікали…
Не гріли дорогі цяцьки́,
Хотілося обняти маму…

Хотілось розказати їй,
Про свої успіхи у школі
Про те, що мрією із мрій –
Є та , щоб мама була вдома!

Пробігли табуном роки…
Зовсім дорослі діти стали,
Вернулась мама назавжди,
Зайшла в кімнату, пригадалось…

Як у печі горів вогонь,
Як діти, мов, малі пташата,
Теплом малесеньких долонь,
Спішили маму обійняти…

Зустріли маму діточки,
Невже вони? Такі дорослі!
Синок вже справжній чоловік,
А доня – де ж руденькі коси?

Привіт матусю,- в серці щем,
Отой привіт як крик до болю,
Не буде спогадів про те,
Як виростали син і доня!

Не буде спогадів… Пройшли,
І час, забрав усе з собою,
Комок до горла підступив,
У серці біль із гіркотою…

Хотілося б вернути все,
Назад шалено понестися…
Хотілося б.. Та не вернеш
І сльози градом полилися…

Обійняла своїх пташат,
Дощем задріботіло небо…
А у душі – дитячий плач
Не їдь, матусенько, не треба!
24.01.2018
© Автор Британ Галина Ярославівна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *