Прозовий твір “Подорожні”

Мене звати Давид. Мені 48 років. Я вчитель, працюю в школі уже понад двадцять років. Рік тому я потрапив в автомобільну аварію. З того часу моє життя змінилося… Два тижні я пролежав у реанімації в комі. Це був час переосмислення всього, чим я жив до того…

Я лежав на ліжку і бачив, як плаче поруч моя дружина, якій не давали ніяких надій, що я викарабкаюсь, та не міг ні поворухнутися, ні вимовити слово… В якусь мить я опинився біля дверей, і по-бачив всю цю картину збоку, – себе і дружину… Я не розумів, що це і чи живий я, але мені було дуже легко і спокійно. За мить, я побачив біля себе усміхненого чоловіка, він дивився мені прямо в вічі:

– Ти боїшся? – запитав він.

– Ні, – випалив я, – може трішки… А де я, і чому все так? І хто ти?

– Ти потрапив в аварію, і зараз в комі. Я – посланець, який повинен показати щось дуже важливе для тебе… Я твій тезка, мене також звати Давид, та називай мене Деві, мені так звично. Ходім зі мною. Він ступив крок і я пішов за ним. Кілька хвилин ми йшли мовчки. Потім він мовив:

– У тебе на шиї висить прикраса. Що це? Я торкнувся до свого ланцюжка на шиї. Я вважав його своїм оберегом.

– Це ми кілька років тому відпочивали з дружиною, в Туреччині чи Індії, і я купив цей амулет, мені сказали, що він захищає від усього поганого…

Він зупинився, глянув мені прямо в очі: «До цього часу ти носив щось інше на цьому ланцюжку, адже так?»

– Так, – я здивовано глянув на нього, і зрозумів, що він знає про мене все… – Так, до цього я носив хрест з розп’яттям, – мені якось відразу стало боляче, я відчув якесь незрозуміле почуття сорому, наче я образив когось, хто над усе мене любить… Я не міг пояснити цих почуттів, але по щоках текли сльози… Я хотів було зняти амулет, та виявилось що мої пальці проходили крізь ланцюжок і я не міг навіть зрушити його. Я тихо прошепотів:

– Я зніму його, як встану, обов’язково зніму… – мені навіть здалося, що цей ланцюжок став мене душити…

Деві торкнувся ланцюжка, він розірвався і сповз з моєї шиї, мені стало легше дихати.

– Зло знаходить різні підходи до душі, Давиде, дуже різні… Будь уважний… – мовив Деві.

Ми вийшли на невелику галявину. Деві присів і запропонував мені також присісти біля нього просто на траву. Я сів і тільки тоді відчув неймовірний запах вітру… Повітря наче лилося крізь мене, а я насолоджувався кожним його подихом… Перед нами височіли гори, а внизу красувалось велике озеро.

– Давид, – мовив він, – що б ти хотів мені розповісти? Що ти зробив у своєму житті такого, чим пишаєшся?

Я задумався, а потім випалив:

– Я працюю вчителем фізики більше двадцяти років. Мої учні можуть розповісти формули, які ми з ними вивчали, навіть коли їх розбудити вночі, – я усміхнувся, я пишався цим, – а які досліди ми з ними проводили… А контрольні роботи всі мої учні писали тільки на високі бали… А он цього року на олімпіаді Микола з мого класу перше місце зайняв, от молодець! Він розумна дитина, та чомусь не любив фізики, але я наполіг, і он – він на олімпіаді став першим. Я дуже пишаюсь ним… А Оля з паралельного класу на всеукраїнський конкурс з фізики їздила. От такі вони в мене молодці!

Я говорив, говорив, потім стих. Наче все сказав…

– Це все? – запитав Деві.

– Ну, мабуть, це те, чим я пишаюся найбільше, – я задумався.

– Гадаю, тобі треба дещо побачити, – сказав він, і показав рукою на озеро.

За мить озеро стало наче екраном, на якому рухалися картинки, як на моніторі. Я побачив маленького хлопчика, і руденьку, таку ж маленьку дівчинку. Вони гралися в квача, весело бігали, голосно верескочучи…

–Хто це? – запитав я.

– Це ти і твоя сусідка Тетянка, – ти її не пам’ятаєш, коли вони переїхали, тобі і їй було близько 6 років, але ви дуже любили гратися разом. Вона залишила тобі лялечку, яка зберігалась у тебе вдома, і потім нею дуже любила гратися твоя доня. Вона називає її Катя.

– А так, дійсно, у моєї доні була лялька Катя, а я й не знав, що її залишила Тетянка… Забув її.

– Так, і саме ця лялечка була твоїй доні найкращою подругою. Глянь, – він показав мені на озеро.

Там була моя доня Настя у віці дев’яти-десяти років. Вона сиділа біля віконечка і трусилася, вона дуже боялася грози. Настя тулила до себе ляльку і шепотіла їй:

– Не бійся, Катрусю, от зараз тато має прийти, і нам не буде страшно.

– Ти тоді не прийшов, бо затримався на додатковому заняття з учнем, якого готував до олімпіади. Таких випадків буде дуже багато, і твоя доня навчиться бути сама, і дружитиме з лялькою, ділитиметься з нею секретами…,– він глянув мені у вічі, – чи знаєш ти, як вона боялась темряви? Як лякалась грози? Чи знаєш ти, що в молодших класах вона ніяк не могла знайти собі подругу, бо дуже сором’язлива? Чи знаєш ти, що вона й зараз, коли їй уже двадцять років, розмовляє зі своєю лялькою, бо іноді їй самотньо? – Мені стало соромно… Я ніколи й не замислювався над цим…

На екрані знову з’явилась Настя. Там їй було десь п’ятнадцять років, вона задувала свічі на тортику. Біля неї була мама і кілька знайомих зі школи, але не було мене… Прочитавши мої думки Деві мовив:

– Ти тоді був на конкурсі з учнями… А знаєш, чому ти так полюбив фізику? Дивись, – він знову показав на озеро.

Я побачив там себе в зовсім юному віці, я сидів за партою восьмого класу. Була контрольна з фізики, яку тоді я просто ненавидів. Поруч сидів Тарас, хлопчик, з яким я ніколи не міг знайти спільної мови. Він завжди ображав мене… Завдання були досить легкі, і я швидко їх розв’язав. Тарас шарпнув мене за рукав:

– Давид, допоможи, – я вперше почув від нього такі слова, він дивився на мене з великим проханням. Я допоміг йому. Він отримав гарну оцінку і ми з ним стали друзями. З того часу я якось змінив своє ставлення до фізики…

– Так, – мовив Деві, – саме той хлопчик під-штовхнув тебе до вибору твоєї професії… Дивись, – він знову показав на озеро.

Я побачив красиву дівчину, то була моя дружина, їй було приблизно 19 років. Вона йшла парком, а назустріч їй йшов я… Так відбувалося багато разів, виявляється ми ходили однією дорогою кілька років, не помічаючи один одного. І знову вона йде мені назустріч, і вмить біля мене пробігає маленький хлопчик, невмисне зачепивши мою сумку, в якій мої папери, конспекти, і все розлітається по стежині. Вона зупиняється мені допомогти… Це була наша перша зустріч очима…

Деві глянув на мене:

– Цього хлопчика звати Денис, завдяки йому ви зустрілися, по-справжньому… До речі, зараз він твій лікар – Денис Олексійович. Він оперував тебе. У нього справжній талант від Бога.

Я усміхнувся, як дивно, наче дрібниці, а зіграють в нашому житті такі великі ролі… Деві звісно прочитав мої думки:

– Так, ці люди послані нам Господом, ці люди наші «подорожні». Сусідка Тетянка, хлопчик Тарас, мале хлоп’я Дениско, і багато інших – твої подорожні. Дивись, він знову показав на озеро.

Там був я. Я їхав в машині, я пам’ятав цю мить. Я дуже поспішав. Звісно, справи, робота… Задзвонив телефон, дзвонила Настя.

– Татку, ти мені зараз дуже потрібен. Приїжджай додому, – говорила вона.

– Настя, ну що за дитячі ігри, я повинен попрацювати нині, ми маємо завтра конкурс з учнями, що в тебе знову сталося? – роздратовано кричав я…

Вмить картинка змінилася.

Я бачив Настю, яка сиділа в парку на лавочці і плакала. В неї вкрали сумочку і вона не могла добратися додому. Тримаючи телефон, вона говорила:

– Тату, ти мені дуже потрібен…

Який же я був сліпий… Сльози текли по моїх щоках, я майже ніколи в житті не плакав, але в ту мить, спинити сльози не міг… Щось всередині душило і пекло… На озері знову з’явилася картинка. Там була моя дружина. Вона поралася на кухні, готувала вечерю. Вона готувала щось особливе, приспівуючи. Потім накривала стіл. На ньому були мої улюблені страви. За мить задзвонив телефон:

– Алло, це ти, привіт, любий, що? Тобто, як не в місті? Ви ж мали вже нині приїхати? Ясно… До завтра, – вона поклала слухавку.

Деві глянув на мене:

– Ти тоді не приїхав з конференції, затримався з колегами ще на день, а дружина чекала тебе з сюрпризом, у вас тоді була річниця весілля…

Я забув…

На озері знову змінилася картинка. В коридорі школи стояв я і мій новий учень Олег. Кілька днів тому він прийшов до нашого класу, бо його сім’я переїхала з іншого міста в наше.

Я старався, щоб клас гарно прийняв його, і мені це вдалося. Олег влився в колектив дуже гармонійно і швидко став його частиною. В ту мить він розповів мені, що йому терміново потрібно додому, бо молодший братик захворів і мама просить купити ліки. Я вирішив його підтримати. Я відвіз його додому. Повертаючись від нього, я і потрапив в аварію…

– Він був твоїм останнім подорожнім… До цього часу, – мовив Деві – Ти допоміг йому, тому Господь вирішив допомогти тобі. Скоро ти прокинешся, вийдеш з коми, та цей випадок змінить твоє життя назавжди…

Я розумів, про що він говорить. Господь дав мені шанс, шанс виправити помилки, які я робив протягом свого життя…

Вмить все зникло. Кудись поділась легкість, я відчув біль і відкривши очі, зрозумів, що я про-кинувся. Біля мене, схиливши голову на ліжко, дрімала дружина. Я дивився на неї і щастю моєму не було меж… Тепер я буду завжди поруч, тепер життя не йтиме повз, я хапатиму його немов повітря великими і чистими ковтками…

За місяць мене виписали з лікарні. На роботі я працюю кілька годин на день, весь інший час я живу. Я насолоджуюсь розмовами з дружиною і донею, за місяць я дізнався про них більше ніж за 20 років спільного життя.

До речі, щодо ланцюжка з амулетом на шиї, виявилось, що це була дуже негативна річ, а бавитись з такими речами не можна. Більше ніколи не купую ніяких оберегів. На ланцюжку ношу тільки розп’яття і кожен день дякую Богу за науку і за подорожніх, яких він нам посилає.. Вони змінюють наші життя…

– Ой, вибачте, – плечем я зачепив молодого парубка, і папери з його сумки випали на стежку, я хотів було підняти їх, та мила молода дівчина уже підібрала їх і повертала власнику, я ще раз вибачився і відійшов, хтозна, можливо нині я їхній подорожній, можливо нині початок їхнього життєвого роману…

Так кожен з нас несе місію подорожнього, кожен з нас несвідомо змінює хід подій, а як і для чого, відомо лиш Йому. Я глянув на небо:

– Дякую тобі, Боже, дякую!
23.06.2019р
© Автор Британ Галина Ярославівна

Твір з книги “Подорожні“.