Поезія “На відстані одної лиш руки…”

Ти був завжди так близько і далеко,
Твої стежки губилися в моїх,
Могли зустрітись ми у саму спеку
Та ні… Зустрілися як падав сніг…

Мабуть у спеку ми іще не вміли,
Любити так, щоб в душу прорости,
Як замело стежини снігом білим,
Навчились цінувати, берегти…

Зустрілися… Бо так хотів наш Тато,
Обоє зранені, з підбитими крильми,
Хотілося розповісти багато,
Так ніби все життя були лиш ми…

А просто загубилися у часі,
Десь я, а там десь зовсім поруч ти,
Йшли крізь примарні всесвіту гримаси
На відстані одної лиш руки…

А потім сніг прогнав усі гримаси
Розвіявся туман, що був навколо,
І ми знайшлись у просторі і в часі,
Щоб більше не згубитися ніколи…
04.08.2018р.
© Автор Британ Галина Ярославівна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *