Тихенько осінь падала на плечі,
І вітер грався золотавим листям,
Вона ішла беззахисна, маленька,
Сховавши під плащем тоненькі крильця…
Рюкзак, підручники, картата кофта,
Термос із чаєм, скромний бутерброд,
Попереду і друзі і уроки,
Попереду життя повне пригод…
Дзвенить дзвінок, у школу забігає,
У коридорі шумно, дітлахи…
Дівчата йдуть чомусь її штовхають,
Звучить холодне: «Чуєш геть іди…».
За парту тихо скромно присідає,
Чому все так? Вони ж такі як я…
Душа маленька виходу шукає,
На волю рветься зрадниця – сльоза.
Ні, не заплаче, ні вона не може!
Не має права, соромно при всіх,
Налагодиться все, вони ж хороші…
За мить здається і урок пробіг.
У класі шум, усі про щось говорять,
Вона сама сидіть біля вікна…
Отак проходять миті, дні проходять,
Чомусь вона між ними не своя…
Сміється хтось, а їй здається з неї,
І через хвилювання – низький бал,
Хоча у неї і думки й ідеї,
Та не потрібні тут, бо тут є план.
Ніхто не чує те, що їй цікаво,
Не бачить тих гірких болючих куль…
Ти інший? Ось тобі клеймо лукаве!
Ти – пустота, ти серед інших нуль….
Вона в куточку термос відкриває,
П’є чай, жує свій скромний бутерброд,
А кри́льцята під светриком ховає,
Щоб вберегти від болю і незгод…
Пройдуть роки, вона розпустить крила,
Відкриє свої істини й думки…
Казатимуть – яка вона щаслива
Їй таланить – ректимуть язики…
Та лиш вона нікому не розкаже
Як було важко, битись об стіну
Як замерзала, під тягарем – «Що скажуть?»
І як же довго гнала пустоту…
Та лиш вона на самоті зоставшись,
Згадає той шумни́й, самотній клас,
Де крила вберегла колись, сховавши,
Щоб підійняти як наступить час…
22.10.2019р.
© Автор Британ Галина Ярославівна