Того дня Ісус вийшов із дому
І сів біля моря,
І зібралася коло нього
Сила силенна народу,
Й увійшов він у човен,
І сів у ньому,
І на березі нарід увесь цей стояв
А Ісус до народу притчами промовляв:
Вийшов в поле сіяч,
Щоб посіять зерно,
Впало деяке ж край дороги,
Прилетіли птахи, і склювали його.
Інше впало на грунт кам’яний,
Де не було багато землі,
Проросло дуже швидко воно,
Бо земля там була не глибока,
Та як сонце зійшло,
Вигоріло воно,
Що ж не мало коріння – усохло.
Ще частина зерна
Впало ось на тернину,
Виросла тернина
І його заглушила.
Інше впало на добру землю,
І вродило одне з них –
В сто разів,
Інше ж бо в шістдесят,
А ще інше у тридцять.
Хто має вуха –
Нехай слуха!
І приступили учні до Нього
Й питати його стали:
«Чому лиш притчами Ісусе
До них говориш зараз»
А він сказав їм:
Тому, що вам дано,
знати Царства Небесного Тайни,
А тим – не дано.
Бо хто має, тому й дастся –
Й буде мати надто,
Хто ж не має, –
Заберуть і те що має!
Я притчами говорю через те, до них,
Що дивлячись, не бачать бо вони,
А слухаючи ж бо не чують й не розуміють.
На них збувається пророцтво від Ісаї,
Що так казав:
Слухом почуєте, та буде вам це не зрозуміло,
І дивлячись ви не побачите,
Бо серце у цього народу затовстіло,
Вони на вуха тяжко чують,
Замружують же очі свої,
Щоби не бачити очима,
Й вухами щоб не чути,
Й не навернутись, –
Щоб я зміг їх зцілити.
Ваші ж бо очі є щасливі – бо бачать.
А вуха – бо чують,
Я істино кажу вам –
Було пророків вже багато,
Що бачити хотіли те, що й ви,
Та не змогли, побачити вони,
Хотіли чути те що й ви,
Але почути не змогли.
Слухайте ж притчу про сіяча нині,
До кожного, хто чує слово Царства,
І його не розуміє,
Приходить лукавий,
І викрадає,
Оте,
Що в серці посіяно в нього, –
Це той хто сприйняв насіння оце край дороги.
А той хто сприйняв на кам’янистім грунті його
Це той, хто чує слово,
І з радістю його сприймає,
Але він коріння в собі не має,
Він не постійний, а тому коли
Настане скрута, переслідування задля слова,
Зневірюється він.
А той хто сприйняв між тернину його,
Це той, хто слуха слово,
Але турботи світу цього,
Й багатств омана,
Заглушують його,
І плоду не приносить вже воно.
Нарешті той, хто сприйняв його
На добрій бо землі,
Це той, хто слухає й розуміє слово,
Й приносить плід,
І видає один у сто разів,
Інший у шістдесят,
Ще інший в тридцять.
Ще одну притчу Ісус розповідав поволі:
«Царство Небесне подібне до чоловіка,
Що на своїм полі
Посіяв добре зерно,
Та поки всі люди спали,
То ворог прийшов,
Посіяв кукіль поміж пшеницю,
Й пішов.
Як збіжжя виросло,
Колосся вигнало,
Кукіль проріс,
Прийшли до нього слуги тоді,
І питати стали:
«Скажи нам, пане,
Хіба не добре зерно ти сіяв на своїм полі,
То ж звідкіля взявся тут кукіль?»
Він відповів їм:
«Чоловік ворог, його посіяв»
Слуги ж сказали:
«Як хочеш пане,
підем ми в поле
Й виполем кукіль»
«Ні – пан промовив, – щоби ви часом
З кукелем разом
Тої пшениці
Не попололи,
Хай же росте одне й друге разом,
До самих жнив,
А під час жнив,
Женцям скажу я –
Зберіть той кукіль,
В снопи зв’яжіть
Й його спаліть,
Пшеницю ж добру
В клуню складіть!
Ще одну притчу Ісус їм розповів –
Царство Небесне,
Подібне до чоловіка,
Що зерно гірчиці посіяв
На полі своїм.
Із усіх це зерно найменшеє є,
Та як виросте
То найбільшим стає,
Із усієї городини,
А потім у дерево виростає,
Так що птаство небесне прилітає,
Й на гілках його гнізда звиває.
Ще одне притчу повідав він їм –
Царство Небесне, на закваску подібне,
Що жінка її бере,
Й до трьох мірок муки кладе,
Аж поки не скисне все»
Ісус у притчах говорив бо до людей,
Без притч нічого він не промовляв,
Щоб збулось, те про що пророк казав:
«Уста свої відкрию я у притчах тільки
І тайни оповім бо вам,
Що сховані ще від початку світу»
Тоді він відіслав народ,
Й пішов додому,
І учні підійшли до нього,
І попросили, щоб він їм пояснив,
Ту притчу,
Про кукіль, що на полі.
Й у відповідь сказав він їм:
«Отой хто добре зерно сіє –
Це Чоловічий Син,
Поле – це світ,
Царства Небесного сини – добре зерно,
А кукіль – сини лукавого.
Той ворог що його посіяв – диявол це,
Жнива – це кінець світу,
Женці, – то ангели.
Так як збирають і палять в вогні той кукіль,
Так і при кінці світу буде,
Син Чоловічий ангелів пошле,
Що заберуть із його царства всі спокуси,
І тих, що беззаконня чинять,
І кинуть,
Їх до вогняної печі –
Там буде плач, й скрегіт зубів.
І праведні в цей час, як сонце ж бо засяють,
В Царстві, свого Небесного Отця!
Хто має вуха –
Нехай слуха!
Царство Небесне подібне до скарбу того,
Захованого в полі,
Що його чоловік знайшовши,
Ховає, і радіє з того,
Потім іде
Й продає все
Що мав до того,
Й купує це поле.
Царство Небесне іще подібне до купця того,
Що скрізь шукає,
Добрі перлини,
Й знайшовши враз
Оту єдину,
Дорогоцінну свою перлину,
Іде,
Все продає,
Й її купує.
Й подібне також,
Небесне Царство
До невода,
Що в море його закидають,
Як наповниться він, то на берег його витягають,
Й все що добре – посідавши збирають,
А непридатне усе викидають!
Так і вкінці світу буде,
Ангели вийдуть між люди,
Й вилучать злих
З – поміж праведних,
Й кинуть тих злих
До вогняної печі,
Там буде плач,
І скрегіт зубів.
Чи ви це все зрозуміли?
“Так” – учні йому відповіли!
Тоді Ісус сказав їм –
«Кожен книжник, що навчений
Про Небесне Царство,
Подібний до господаря отого,
Який виймає із скарбу свого
Нове й старе!»
Як же Ісус скінчив ці притчі,
Пішов ізвідти,
Й прибув на свою батьківщину,
Й навчав у синагогах їхніх,
Всі дивувалися і говорили –
«Звідки ж у нього ця мудрість
І чудодійна сила?
Хіба він не теслі син,
А Марія його мати,
А його брати –
Юда, Симон, Йосиф і Яків?
А сестри його хіба не між нами всі.
Звідки ж йому це все,»
І вони брали йому це за зле.
Ісус казав їм таке_
«Пророк не має пошани лише
У себе вдома на своїй батьківщині»
І не зробив він там чуд багато
Через їхню зневіру.
15.10.2023р. Упорядник Галина Британ.