Зібрав ведмідь судилище у лісі,
Промовив: « Суд іде, всіх прошу встати,
Підсудний – заєць, він, учора ли́су
Сказав що «ліс вдягнув зелені шати»
Оцей крадій у вовка вкрав цю фразу,
Бо ще минулої весни, так вовк сказав,
І він прийняв отеє за образу,
Та в суд на зайця сірого подав…»
На лаві заєць труситься мов листя,
Коли на нього вітер сильний дме,
Ведмідь рече поважно, урочисто –
«Як будеш виправдовувать себе?»
Встав заєць, оглянув усіх довкола,
Не винен бідолаха, бо й не знав,
Що десь колись і вовк отак промовив,
Набрався сили й тихо розпочав –
«Та знаєте, суддя вельмишановний,
Весна прийшла, і відчуття шалені,
От думка в мене виникла гріховна
«Що ліс, мов в шати вдягнутий зелені»
Не знав я, що минулої весни,
Так мовив вовк, то ж прошу вас простити,
Щоби уникнути і суду і війни,
Буду мовчати, аніж говорити…
А ліс такий красивий, подивіться,
Я так люблю коли весна приходить…»
І тут зірвався лис зі свого місця, –
«Ну це вже всякі рамки переходить,
Тепер він мо́ю фразу проказав,
Я мовив так назад чотири дні,
Судити зайця, він не міг бо сам
Сказати так, там пусто в голові.
Ми ж всі талановиті маєм хист,
А заєць – то ж пустенька голова,
Я не прощу йому – горланив лис, –
Що мовив наші з вовчиком слова!»
Зігнувся заєць, поглядом поник,
Мовчить, і сло́ва вже не промовляє…
Ведмідь ричить – «Ну, сірий, що притих,
Аргументуй! Пояснення чекаєм!»
Бла – бла, бла – бла, – вухань пробуркотів,
Мла – мла, мла – мла, – всіх ошелешив знову,
«Ти що здурів – ведмідь аж озвірів, –
Що мелеш? Говори нормальним словом!»
«Не можна, – мовив заєць, – вже боюсь
Ану ж я повторю за кимось знову?
То у тюрмі навіки залишу́сь,
Мовчатиму і не скажу ні слова!»
Сів заєць поглядом уткнувся в даль,
А в залі крики, шум усе гучніше,
Скандують звірі – ґвалт, позор, шкандаль!
Ведмідь кричить – «Панове, прошу тиші!
Хтось хоче слово мовити кажіть?»
Величний рев застиг посеред залу –
«Я лев – цар звірів, як ти міг, ведмідь,
Сказати те, що вчора я сказав?
Ще вчора, біля річки, на горі,
Я вів нараду, й ти там був, добродій,
Сказав я – «прошу тиші», чули всі,
Мої слова! А ти – крадій і злодій!»
Такий здійнявся рев на цілий ліс,
Хтось бився, хтось ричав, а хтось кусався,
Хтось щось доводив, хтось кричав до сліз,
Лиш тільки заєць тихо посміхався…
Ото в житті буває каламбур
Уми великі мислять унікально,
Готові здерти з брата сотні шкур,
Щоб доказати власну геніальність…
А правда в тому – мислимо ми схоже,
Бо всі під Богом, всі ми діти Божі…
29.03.2019
© Автор Британ Галина Ярославівна