Стояла доля перед вівтарем,
Із Господом тихенько розмовляла,
Упало їй на груди тягарем
Те, що метою, сутністю вважала…
Стояла, сповідалася Отцю:
«Прости, мій Боже, що була сліпою,
Здавалося, я правильно живу,
Та все ж ступала кладкою хиткою…
Гадала треба брати від життя
Усе, що можна… У гріхах тонула,
Тепер болить у грудях каяття,
Тепер усе зрозуміла і збагнула…
Роки минули, коси в сивині,
А я тільки тепер почала жити,
Прости, прости, прошу́ прости мені
Навчилась я прощати і любити…
Навчилась я… Життя дало урок…»
У розпачі, навколішки упала,
Коли до неба залишився крок
Стояла, сповідалася, ридала…
Поглянь на себе, зараз чим живеш,
Спішиш непотріб від життя хапати?
Повір, пройдуть роки, і ти збагнеш
Що на піску ніщо не збудувати….
02.01.2021
© Автор Британ Галина Ярославівна
Як вірно сказано! Так може написати тільки та людина, яка пережила в житті потрясіння, сильні емоції, взагалі, яка багато бачила і дізналася про справжню ціну життя…. Сильно, емоційно, красиво, поетично!
Дякую Вам ЩИРО, за такі чудові слова!!! Дякую Богу за ВСЕ, бо я тільки виконавець Його волі! Добра Вам і Божого благословення!!! Обіймаю!!!