Ти знаєш, я люблю́, я так люблю́…
Здавалося б, не можна так любити,
Щоби кістками відчувати біль твою,
В душі вогнем від сліз твоїх горіти…
Ти знаєш, я не ві́дала того́,
Наскільки сильно в тобі проростаю,
Відкрила це для себе тільки що,
Пишу оці рядки… Пишу й ридаю…
Ти знаєш… Не казала це тобі
Так часто, як мабуть, було потрібно,
Тримала під замком, отам в душі,
А ти казав, казав так часто, рідний…
І цим підносив серденько моє,
Понад буденними осінніми дощами,
Спасибі Богу, що послав мені тебе,
І поєднав нас душами й серцями…
07.09. 2017
© Автор Британ Галина Ярославівна