(Поезія написана на основі притчі про заздрість)
У лікарні він лежав біля стіни
Сумно, до віконця не дістати,
А сусіду по палаті таланить
Він біля вікна у цій палаті.
У вікно вдивляється сусід…
Він, не втримавшись: «Ну що там, розкажи!»
«Ой, такий чудовий Божий світ
В небі хмари, сонце і птахи…
Вдалині ріка, така стрімка,
Біля неї пара, йдуть щасливі
У його руці її рука
Сяють очі, неймовірне диво…
А он там з матусею дитя,
У візку вовтузиться, бурмоче
Поспішає вирости маля
Ніжками уже ходити хоче…
Мама його ніжно підняла
І воно вже ніжками ступає,
Ой як усміхається маля
Як же оченята ясно сяють…
Кожен день сусід розповідав
Про пригоди за вікном цікаві
Він же злився дуже та мовчав,
Заздрість до кісток його проймала…
Той в красу вдивляється щодня
Біля нього ж стіни, тільки стіни,
Ох несправедливе це життя
Але встати ще не було сили…
Що у люті тільки не бажав
Він тому сусіду по палаті
Вмить сусіду якось гірше стало
Лікарі взялись оперувати.
Опустіло ліжко під віконцем
Він не міг вже ранку дочекатись
І коли вікна торкнулось сонце
Спробував уперше підійнятись.
Все він переміститься скоренько
Де лежав сусід біля вікна
«Я допоможу вам потихеньку», –
Підійшла до нього медсестра.
За хвилину він лежав на ліжку,
Де колись лежав його сусід
От тепер надивиться в віконце
Встав і заглянув туди, та зблід.
Там стіна, подвір’я лікарняне,
Інший корпус, пустка і швидка…
Де ж ті неймовірно гарні гори?
Де ж, неначе море, та ріка?
«Він казав що там ріка і гори
І закохані і діти і птахи…
Неосяхжні наче світ простори…»
Медсестра торкнулася руки:
– Це душа у нього, наче море,
І для нього світ саме такий
Та не бачив він ні ліс ні гори
Бо ще від народження сліпий…
– Як сліпий? А ця краса велична?
Пара що закохана в життя… –
Під грудьми неначе камінь стиснув
По щоці скотилася сльоза…
«Де він? – Сперся вмить на крісла спинку –
Відведіть мене, я можу йти,
Зовсім ненадовго, на хвилинку
Мушу щось йому розповісти…»
«Він в реанімації, не можна –
Глянула на нього медсестра –
Ну хіба на мить, лиш обережно
Це аж до сусіднього крила…»
Все ж прийшли, і він його побачив
«Ей сусіде – тихо шепотів –
Пам’ятаєш ту стару палату
І вікно в якому стільки див?»
«Пам’ятаю, – той засяяв сонцем, –
Але я…» «Не треба, не кажи,
Знаєш, зараз я дивлюсь в віконце
Там так сонячно після грози,
Там ріка, як море, синє-синє
Птах у небі високо летить,
Пара… Йдуть закохані, щасливі
І маля оте уже біжить…»
«Як чудово… , дякую сусіде
Що прийшов і все це розповів
Серце моє й душу теплотою
Наче сонцем нині обігрів…»
«Це тобі спасибі, я й не відав
Що навколо мене світ такий…
Знаєш, це не ти, не ти сусіде
я був досі, все життя сліпий…»
Він навчився бачити душею
І весь світ наповнило добро…
Що ж а ти? Ще й досі під стіною?
Чи відкрив для себе це вікно?…
11.05.2024
© Автор Британ Галина Ярославівна