В печі потріскував вогонь,
Матуся поралась в кімнаті,
А поруч доня і синок,
Веселі, радісні, завзяті…
– Матусю, дай допоможу, –
Маленька доня голосила.
– А я водички принесу,
Бо ти матусю вже стомилась…
Раділа мама, в неї є
Найкращі, найдорожчі діти,
І так хотілося для них,
Зробити все у цьому світі…
Прийняла рішення вона –
Поїде гроші заробляти,
А що, он подруга одна
Уже будує другу хату…
Защебетали діточки –
Не їдь матусенько, не треба,
Ти подивись, у нас все є,
І їхати нема потреби!
Поплакали, обійнялись…
Поїхала у світ матуся,
А діточки до татуся
Тулилися і до бабусі…
Минали дні, ішли роки,
Матуся гроші висилала,
Все що хотіли діточки,
У магазинах купували…
Але чомусь вночі тайком
По щічках слізоньки стікали…
Не гріли дорогі цяцьки́,
Хотілося обняти маму…
Хотілось розказати їй,
Про свої успіхи у школі
Про те, що мрією із мрій –
Є та , щоб мама була вдома!
Пробігли табуном роки…
Зовсім дорослі діти стали,
Вернулась мама назавжди,
Зайшла в кімнату, пригадалось…
Як у печі горів вогонь,
Як діти, мов, малі пташата,
Теплом малесеньких долонь,
Спішили маму обійняти…
Зустріли маму діточки,
Невже вони? Такі дорослі!
Синок вже справжній чоловік,
А доня – де ж руденькі коси?
Привіт матусю,- в серці щем,
Отой привіт як крик до болю,
Не буде спогадів про те,
Як виростали син і доня!
Не буде спогадів… Пройшли,
І час, забрав усе з собою,
Комок до горла підступив,
У серці біль із гіркотою…
Хотілося б вернути все,
Назад шалено понестися…
Хотілося б.. Та не вернеш
І сльози градом полилися…
Обійняла своїх пташат,
Дощем задріботіло небо…
А у душі – дитячий плач
Не їдь, матусенько, не треба!
24.01.2018
© Автор Британ Галина Ярославівна