Біля воріт до раю він стояв,
Старенький сивий, перейшов чимало,
Життєвий час тихенько добігав,
Ступити крок останній залишалось…
– Мій сину, – голос Божий пролунав, –
Ну ж розкажи, як йшов життєвим шляхом?
– Я, я – старенький тихо розпочав –
І серце переповнилося страхом…
Зібрався з силами і глибоко вдихнув,
І мовив далі: Йшов життям з Тобою,
Твою науку добре осягнув,
Виконував всі заповіді Твої…
І в храм ходив, і бідним подавав,
І інших я не мав Богів крім тебе,
Батьків беріг, не крав, не убивав,
Усе життя тягнувся я до неба…
Затих, на мить здалось йому що сам,
І тиша якась дивна, особлива…
А потім знову Голос пролунав
– А чи любив ти істинно, правдиво?
Згадай колись давно ще юнаком
Коли у школі ти іще навчався
Твій однокласник, звався він Павлом,
З проханнями до тебе все звертався…
Чи руку ти йому тоді подав?
Плече підставив хлопчику отому?
– Ні, мабуть, – тихо старець проказав…
– Тоді ти відштовхнув мене у ньому…
Згадай колись на літургії ти
Матусю молоду взявся учити,
Не вміла от вона себе вести
І за малям не вміла подивитись…
Ти знаєш, а вона тоді пішла
Зі слізьми, серце билось як шалене,
І довго потім в храм святий не йшла,
Тоді ти відштовхнув її від мене…
Згадай, як твоя доня в перший раз
До сповіді святої приступала
Що було на душі в тебе в цей час –
Коли додому ви прийшли із храму?
Застілля, оковита на столі,
Такий вже звичай, друзі всі у тебе…
І зайвим я відчув себе тоді,
В цей день ти відштовхнув мене від себе…
Голос лунав все голосніш, лунав,
І все життя неначе на долоні,
Господь завжди все бачив і все знав
Сльоза гаряча намочила скроні…
– Пробач мене, мій Господи, прости,
За те як часто нехтував Тобою,
В потоці метушні і суєти
Тобі завдав, мій Тату, стільки болю…
Старець стояв без масок, без прикрас,
Скрипіла тиша, лились гірко сльози…
Задумайся, поки ще маєш час,
Допоки день, допоки ти в дорозі…
01.05.2020
© Автор Британ Галина Ярославівна