А вітер часу сльози витирає,
Та тільки сльози, а не почуття,
Вони ж при згадці знову виринають,
І боляче отруюють життя…
Так хочеться у вітру попрохати –
«Дмухни сильніше, висуши ту біль!»…
Але йому дано лишень літати,
Здіймаючи буденну заметіль…
А потім, як стихає все навколо,
Ніч огортає світ своїм крилом,
І вітер засинає… Й знову холод
Вдирається у душу напролом…
01.05.2018р.
© Автор Британ Галина Ярославівна