Зранку плакало небо холодним дощем,
Грався цвітом весняним пронизливий вітер,
У руках із бляшанкою, вкритий плащем,
Він сидів, наодинці зі світом…
У очах стільки світла, – і звідки ж скажіть?
Стільки спокою, сонця і волі,
Не женеться за світом усім, не спішить,
Йде за долею тихо поволі…
Перехожі ідуть, поспішають кудись,
Хтось його навіть не помічає,
А у нього в очах неба синього вись
Він ЖИВЕ просто… Не проживає…
Він сьогодні подякував Богу за дощ,
За отой від якого втікаєм,
Від якого зонтами вкриваємось ми,
І обурливо сонця чекаєм.
А у нього одежа в дрібних дірочках
Він у небо вдивляється щиро,
Дощ стікає сорочкою по ниточках
Омиваючи душу і тіло…
Зупинися на мить, під небесним дощем
І послухай що буде казати…
Обернися до нього відкритим лицем
Досить просто життя проживати…
Що потрібно тобі для життя що, скажи?
Сам не знаєш, – усе тобі треба…
А чи жив ти , чи знаєш що прагне душа –
Світла, спокою, тиші і неба…
Зупинися на мить… І послухай її
Чуєш? Стогне, самотня, забута…
Наче в клітці пташа, б’ється у тісноті
У кайдани мамони закута…
Зупинися, на мить… Подивися кругом
Він сидить, він щасливий, ти бачиш?
Бо дарма, що одежа уся в дірочках
Серце в нього співає, не плаче…
І душа без кайданів, без болі, без сліз
І йому більш нічого не треба…
Він щасливий, а ти? Ну ж бо що відповіш,
Ти спішиш, знаю, справи у тебе…
Прийде час, ти зупинишся… Буде дощити…
Змиє дощ пелену тих сфальшованих мрій,
Прийде час… Ти захочеш уже не спішити
Прийде час… Він у кожного свій…
07.05.2017
© Автор Британ Галина Ярославівна