Поезія “Прийде час…”



Зранку плакало небо холодним дощем,
Грався цвітом весняним пронизливий вітер,
У руках із бляшанкою, вкритий плащем,
Він сидів, наодинці зі світом…

У очах стільки світла, – і звідки ж скажіть?
Стільки спокою, сонця і волі,
Не женеться за світом усім, не спішить,
Йде за долею тихо поволі…

Перехожі ідуть, поспішають кудись,
Хтось його навіть не помічає,
А у нього в очах неба синього вись
Він ЖИВЕ просто… Не проживає…

Він сьогодні подякував Богу за дощ,
За отой від якого втікаєм,
Від якого зонтами вкриваємось ми,
І обурливо сонця чекаєм.

А у нього одежа в дрібних дірочках
Він у небо вдивляється щиро,
Дощ стікає сорочкою по ниточках
Омиваючи душу і тіло…

Зупинися на мить, під небесним дощем
І послухай що буде казати…
Обернися до нього відкритим лицем
Досить просто життя проживати…

Що потрібно тобі для життя що, скажи?
Сам не знаєш, – усе тобі треба…
А чи жив ти , чи знаєш що прагне душа –
Світла, спокою, тиші і неба…

Зупинися на мить… І послухай її
Чуєш? Стогне, самотня, забута…
Наче в клітці пташа, б’ється у тісноті
У кайдани мамони закута…

Зупинися, на мить… Подивися кругом
Він сидить, він щасливий, ти бачиш?
Бо дарма, що одежа уся в дірочках
Серце в нього співає, не плаче…

І душа без кайданів, без болі, без сліз
І йому більш нічого не треба…
Він щасливий, а ти? Ну ж бо що відповіш,
Ти спішиш, знаю, справи у тебе…

Прийде час, ти зупинишся… Буде дощити…
Змиє дощ пелену тих сфальшованих мрій,
Прийде час… Ти захочеш уже не спішити
Прийде час… Він у кожного свій…
07.05.2017
© Автор Британ Галина Ярославівна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *