Поезія «Безкрила пташка»

Їй було п’ять, коли покинув тато
А мама… Мама з тугою жила,
У пляшку стала часто заглядати,
Якось на неї руку підняла…


Їй було гірко, рвалося серденько,
За що? Чому? У чім її вина?
Не розуміла, плакала тихенько,
Здавалося що всім вона чужа…

Їй було десять, як втекла із дому,
Не в силі більш терпіти біль і страх,
Шукала тиші, доброти, спокою
І квилила душа неначе птах…

Їй було чотирнадцять, як зустріла,
Здавалося, любов всього життя…
Та тільки ніжні крила обпалила,
Стекли сльозами болю почуття…

Їй було двадцять, як вела за руку,
Маленьку доню сонячне маля,
А у самої у душі розпука,
Без батька виростатиме вона…

Гіркої чарка помагати стала,
Гасила біль на декілька годин,
Маленька донечка в кутку ридала
На серце впало декілька сльозин…

О Господи, та це ж вона маленька,
Ридає тихо, поки мама спить,
Затріпотіло спогадом серденько,
Немов в минуле канула на мить…

Вдивлялася в маленькі оченята,
Читала там: « За що? У чім вина?»
Все кинула і стала обіймати,
Своє невинне дороге маля…

Їй було двадцять п’ять, як йшла до храму,
Покинула гірку, Господь поміг,
Із донею за руку і з коханим,
Що обійняв любов’ю їхній світ…

Їй було тридцять, як зустріла маму,
Побите оковитою лице,
Простила, відпустила, обійняла,
Ходімо мамо, буде добре все…

Їй було сорок, як зустріла тата,
Із внуками за руку, парком йшов,
О як же їй хотілось закричати:
Чому, татусю ти тоді пішов…

Життя мене палило, обпікало,
Безкрилу пташку посеред вітрів,
Дивилася у очі, Та мовчала…
Нев силі була вимовити слів…

Так хочеться за неї закричати,
Батьки любіть, любіть своїх дітей,
Бо хто ж їм буде крильцята латати,
Світити серед темряви ночей…

Бо хто ж їм буде руку підставляти,
Коли спікатимуться на шляху своїм.
Батьки, прошу, любіть своїх маляток,
Ви так потрібні, так потрібні їм…

Стікали почуття її сльозами,
Він шепотів: «Прости мене, прости…»
Змивало небо ті дитячі рани,
Та в серці біль отой, що назавжди…
17.03.2021
© Автор Британ Галина Ярославівна