Прозовий твір “Мене звати Семен, я – янгол. Або Історія одного янгола…”

Мене звати Семен. Я янгол. Я живу в храмі святої Марії. Взагалі, ми, янголи, живемо на небесах, але я спустився сюди, щоб краще роздивитися людей, зрозуміти їхні вчинки, допомогти їм від-найти правильний шлях…

У нашому храмі завжди людно. Я добре знаю кожного, хто приходить сюди. Дідусь Євген, з паличкою ходить в храм, він завжди сідає в куточку на лаві, молиться вервечку до святої Марії. Він не міг порозумітись з сином, тому став просити Всевишнього допомогти йому прощати і навчити його терпінню. Я знаю, що він уже вміє прощати і серце його наповнене любов’ю.

От тітка Надія – весела і радісна жіночка. Але це вона така тільки коли між людьми, а вдома вона часто плаче, вона самотня, хоч їй уже 45 років, та кохання своє вона ще не зустріла. Хоч це вона думає, що не зустріла, я ж знаю, він також буває тут, в храмі, але поки ще не прийшов їхній час, він ще не готовий, але вже зовсім скоро. Я іноді приходжу до неї в сни, щоби заспокоїти і дати зрозуміти, що вона буде щаслива, тоді вона прокидається зранку весела, і, наспівуючи, бігає по кухні з горнятком кави у руках.

А це Мар’янка – молода мама, у якої двійко діток, – Павлик і Тетянка, веселі, радісні, усміхнені. Мар’яна старається, молиться за діток, прививає їм любов до молитви, до Бога. Нелегка у неї доля, та вона стерпить, і зуміє вистояти.

А он там Валерій, він поважний чоловік, займає керівну посаду в цьому місті, приходить до храму кожної неділі, та, на жаль, думками він далеко від усього, що тут відбувається…

А це Даня, Данило, йому 25 років, він став приходити до нашого храму тільки недавно. Він воював. Я часто приходжу в його сни, щоб заспокоїти, бо сни у нього – наче марення, страшні і болючі. Через поранення в ногу, Даня шкутильгає, та всю літургію стоїть і не присідає на лаву, хоч це ні-чого, міг би присісти, та Даня вважає це слабкістю.

Якось я бачив, як Даня плакав, тихо в кімнаті, біля світлини товариша, який загинув в тому бою. Я відчував його самотність, і мені вона дуже боліла. Я вирішив стати його другом. І став просити Господа, щоб дав мені людську подобу.

– Прошу, це ненадовго, йому потрібна людина поруч, Всевишній, дозволь ненадовго, хоча б на пів року. А потім я повернуся в храм.

І Господь дав згоду. На пів року я став людиною. Я стояв на літургії, вдивлявся в обличчя людей, вслухався в думки, заглядав у душі, я усміхався до них, та вони чомусь дивились, ніби крізь мене. Я не міг зрозуміти, чому люди так близько, і, водночас, так далеко один від одного. Для мене це були нові відчуття. Після літургії я підійшов до Дані.

– Я – Семен, будемо знайомі.

Даня глянув на мене, подав руку:

– Я –Данило, Даня. Будемо знайомі.

Ми йшли по вулиці, я не звик до того, що мене бачать, я усміхався до людей і всередині тепліло щастя… Даня поглядав на мене, не розуміючи, чому я усміхаюсь…

– Ти де живеш? – запитав Даня. – Я он тут, на Сагайдачного, а ти?

– Я, я … – я затнувся, не знав, що сказати, бо житла не мав, а неправду казати не вмію і ніколи не вмів… – Та десь тут, в місті, мабуть, знайду собі кімнатку і житиму, гарне у вас місто…

– То ти приїжджий, а то я думаю, що не бачив тебе тут раніше. Ходімо до мене, я сам живу, мама з татом далеко в селі, сестра… Сестра з чоловіком тут недалеко живуть, але… – затнувся, – ну, одним словом я сам живу, можеш переночувати в мене, а завтра знайдемо тобі житло…

– Це чудово, спасибі! – я зрадів, і ми звернули на бічну вулицю. Назустріч йшла ватага хлопців, вони сміялись, щось голосно обговорювали, а потім один з них несподівано глянув на нас:

– О, стійте, – зупинив ватагу, – дивіться, то наш герой Данька, воював, розказує тут всім, знаю я його, він і битися не вміє, як же ти воював, Данька?

Я глянув на лице Дані, його очі були наповнені болем, наче в зраненого звіра, кулаки стиснулись, паличка впала на землю.

– Ти, ти… Що ти знаєш про війну, сидиш тут в теплоті і комфорті, а мій друг там, у могилі, бо такі, як ти, не хочуть йти воювати, відсиджуються, а потім ще позволяють собі обливати брудом чесних людей.

Лице того хлопця з ватаги почервоніло від злості, він зробив крок вперед, замахнувся кулаком, я встиг закрити собою Даню, і… Тоді я вперше відчув біль, фізичний біль. Його кулак вцілив мені в око, і це було дуже боляче. Я впав, а ватага хлопців, глузуючи, пішла вздовж вулиці і зникла за рогом. Даня нахилився до мене, я бачив, який він схвильований, він дивився на мене, а руки в нього тремтіли:

– Як ти? Відкрий око, бачиш мене?

Я спробував відкрити око, та воно дуже боліло, і я зойкнув… Даня оглянув моє око і сказав, що з’явиться синець, та все буде добре. Він подав мені руку, і ми пішли до нього додому. Я часто тут бував, в янгольській подобі, коли приходив його підбадьорити, в тяжкі моменти, але зараз мені все здавалося геть іншим. Я зайшов на кухню, маленьку дуже тісну кімнатку, присів на лаву. Даня приніс аптечку і став обробляти місце удару. Я вдивлявся йому в очі і розумів, що відчуває його душа. Всередині в нього змішалися біль і смуток, сором і жах, гіркота від того, як з ним повелися ці хлопці…

– Хто вони? – спитав я.

– Той, що вдарив, то колишній мій однокласник, в нас ще в школі були сутички, батько його працює в міській раді, велике цабе, от він і відчуває себе в цьому місті героєм. Закінчив університет, і працює з татом в міській раді. А я, що я, в мене он мама ціле життя на заводі працювала, тато випивав… Я в одній сорочці ходив до школи цілий рік… Закінчив школу і пішов працювати вантажником. А потім Майдан, війна… На війні я й познайомився з Андрієм, він був справжній… – його очі наповнились слізьми, і, щоб я їх не побачив, він відвернувся, ніби віднести аптечку.

– Він став моїм другом, найкращим, розумієш? Я за все життя не зустрічав таких людей, – він знову стих, бо сльози не давали йому говорити. Я часто бачив людські сльози, але не відчував їх… Щось всередині мене наче надірвалося, і я відчув на щоці щось гаряче. Я аж підскочив від несподіванки, потім торкнувся рукою щоки. Там була сльоза… Вона котилася по моїй щоці, звільняючи той біль, який стискав мені горло. Комок відступив… От чому люди плачуть… Тепер я зрозумів… Я витер сльозу і глибоко вдихнув. Даня налив нам чаю і далі продовжив:

– Ми воювали поблизу Авдіївки, він був нашим капітаном. Був січень, мороз проймав до кісток. Перед нашим батальйоном було поставлено бойове завдання – розгорнути два спостережні пости перед передовими позиціями противника. В 4 годині ранку ми виявили ворожу диверсійно-розвідувальну групу. І почався бій. Противник відступав, та в цей час розпочався артилерійський обстріл з ворожого боку. Міна влучила просто в окоп. Андрій загинув… – він знову стих, не змігши стримати сльози…

Він не знав, що я був там, я бачив цей бій… Нас було там ціле військо… У нас там був свій бій… Мені так хотілося сказати йому – не плач, Андрій щасливий, він з цілим військом ангелів здійнявся до небес, там світло, там вічність… Та не міг, я не мав права йому цього говорити. Тому я тільки слухав. Даня продовжив:

– Я отримав поранення в ногу і контузію. Прокинувшись в лікарні, я не знав, що Андрія більше немає… А потім до мене прийшов побратим і розповів, що його спасти не вдалося… Мені здавалося, що пішла частина мене… Він був мені наче брат, – він знову стих, а потім глянувши мені в очі сказав: – Дивно, я нікому про це не розповідав, не міг, лише тобі, хоч навіть не знаю, хто ти і звідки… – Він глибоко вдихнув, так, ніби після полегшення, і я побачив, як світліє його душа, як відступає ненависть, як виходить біль… Я знав, що тепер його життя зміниться. Йому потрібна була людина, яка б вислухала його, яка б зрозуміла… Він поставив на стіл дві чашки чаю, зробив ковток і продовжив:

– Я не зміг більше повернутися на фронт через травму… Мені снилися страшні сни, а будь-який голосний звук кидав в холодний піт, я здригався і кричав… Якось я сидів на лавочці в парку, поруч діти гралися хлопавкою, почувши її звук, я впав на траву, закривши голову руками… Отямився через кілька хвилин, піднявши голову, зрозумів, що всі на мене дивляться. Було соромно, дуже соромно… Я знайшов відраду в випивці, легшало на деякий час, та цього часу ставало все менше і я почав випивати все більше… Сестра кілька разів приїжджала до мене з дітками, просила, щоб я кинув пити, та я не міг, не знаю чому, просто не міг,– він знову стих, задивившись у вікно, наче шукаючи там виправдання своїм вчинкам.

Я знав, чому він не міг,– тому, що на невидимому йому фронті, далі точилася війна, найзапекліша війна за його душу… Його ангел старався, як міг, та темні сили оточили його з усіх боків і йому потрібна була молитва, йому потрібне було навернення… Я дивився на його змученого ангела, який стояв поруч з ним, він досі боровся, і я знав, що він виграє цю боротьбу.

Даня відвів погляд від вікна і продовжив:

– А потім я зустрів її, Наталочку, вона така чиста і світла, вона просила мене піти з нею до храму і я пішов… Вперше переступивши поріг храму я дуже боявся, я ж такий грішний… Та після сповіді і прийняття Святого Причастя я відчув сили, сили боротись зі своїми страхами. Я зрозумів, що я не сам, Господь зі мною… Я закохався в неї, але, знаєш, я не гідний її… Вона гідна кращого за мене, – він знову стих, задивившись у вікно.

Це він так думав, а я знав, що вона для нього, а він – для неї. Вони – єдине ціле, та тільки йому потрібно звільнити душу від болю і відкрити серце для любові. І я знав, що він це зробить, він уже на шляху. Ангел за його плечима стояв непорушно, і я, глянувши йому в очі, дав знак, щоб він відпочив, я побуду з Данею. Він зрозумів мене, і приліг відпочити. Йому це потрібно було, щоб відновити сили, дуже нелегким видався нинішній, невидимий людському оку, бій.

Я помітив в кутку кімнати картину.

– Чудова картина, цікаво, хто ж художник?

Даня усміхнувся:

– Та, це я бавлюся трішки, коли є натхнення, – він підняв картину і почав її розглядати. Він ще не усвідомлював, що це його покликання, та я знав – Всевишній наділив його цим талантом, і він даруватиме людям красу своєї душі в картинах.

– Це прекрасно, – мовив я, – я знаюся на цьому, у тебе талант.

Даня глянув на мене, усміхнувшись:

– Та це так, дитячі забавки.

Але я стояв на своєму. Я знав, прийшов час відкрити те, що подарував йому Всевишній. Він не буде щасливим, допоки не примножить дане йому Господом.

– А намалюйно мій портрет. Зможеш?

– Не знаю, можна було б спробувати.

Віднайшовши фарби і пензлі, Даня став малювати. Я бачив як світліє його обличчя, так буває, коли людина робить те, що посіяв у ній Всевишній, лице світліє і наче наповнюється сонцем. Це неймовірно чудово. За деякий час портрет був закінчений. І він був прекрасний.

– Це чудово, – скрикнув я, – неймовірно чудово.

Даня усміхався, душа його випромінювала сяйво. Я радів. До вечора Даня намалював ще кілька картин. Ми говорили про все, наче давні друзі.

Кілька днів я пожив у Дані. Він малював пейзажі, портрети, все, що тільки бачив. Одного дня в парку до нас підійшла жіночка, яка виявилась першою вчителькою Дані. Вона була щаслива бачити його і була вражена його талантом. Вона організувала виставку його робіт. За кілька місяців Даня став відомим художником у своєму місті, а з часом і за його межами. За ці кілька місяців він навіть не згадав про випивку. Сестра стала часто залишати в нього діток, бо їм подобалось проводити час з дядьком, і малювати разом з ним. Він намалював портрет коханої і подарував його Наталці. Зараз вони зустрічаються. І я знаю, що зовсім скоро прийдуть до Господа обвінчатися. Моя місія була виконана. Я повернувся у храм.

…З того часу минуло сорок років. Нині була святкова літургія, свято Стрітення Господнього. У храмі дуже людно. Та між людей я бачив Даню, який міцно тримав за руку свою Наталю, останні сорок років вони не розлучались ні на мить. Поруч біля них стояли їхні доня і син, і четверо малих онуків. Даня світився від щастя. Янгол за його плечима усміхався до мене. Я дуже радів!

…На лаві сиділа та сама тітка Надія, якій було уже 85, вона і далі приходила на літургії, але вже давно не сама, а з коханим чоловіком, з дітьми і внуками.

…Місце дідуся Євгена пустувало. Вже багато років тому він пішов до Всевишнього, та пішов з легкістю на душі. З сином і внуками до кінця своїх днів жив у мирі та злагоді.

…Попереду стояла Мар’яна, вона мала складний шлях, бо залишилась сама, без чоловіка ще в молоді роки. Та вона вистояла, діти Тетянка і Павлик стали її щастям, її радістю і підтримкою. Вона щаслива.

..У куточку з молитовником у руках сидів старенький дідусь Валерій, той самий поважний чоловік. Минуло багато років, поки він навчився бачити і чути розмову своєї душі, та все ж цей час прийшов, і зараз він молиться щиро, зараз у нього в думках тільки те, що промовляють вуста, він слухає літургію і чує…

Я стояв і усміхався. Я розумів, що робитиму все, щоб кожна людина, яка зайде в цей храм відкрила свою душу і впустила світло, я знав, що боротимусь за кожну душу, хоч розумів, що ця боротьба безкінечна…

23.06.2019р

© Автор Британ Галина Ярославівна

Твір з книги “Подорожні“.